Історія Немирівщини

   Матеріали зібрав і опрацював

краєзнавець Денисенко М.Ф.

 

  1. Історія Немирівщини з найдавніших часів

    1.1. Від витоків

        Завдяки археологічним дослідженням встановлено, що найдавніші сліди існування людини на Немирівщині належать до періоду пізнього палеоліту (стародавнього кам’яного віку). Біля сіл Мар’янівки та Семенок, що на Побужжі, було знайдено дві стоянки людей, вік яких датований 14 тис. до н.е. Поселення цих людей були невеликими і складались десь із 5-8 жител типу куреня, які мали круглі та овальні форми з напівсферичною об’ємністю. Біля жител знаходились спеціальні ями-сховища для провізії та місця для обробітку кісток, бивнів, кременю тощо, що разом становили єдиний так званий «господарчо-побутовий комплекс».Тут же знайдено примітивні, грубо зроблені кам’яні (в основному з кременю) знаряддя праці. Це загострені простим оббиванням ручні рубила та грубі відщепи з гострими краями. Уже в цей час зароджуються присвоювальні форми господарської діяльності людей – збиральництво та полювання.
        В кожному такому поселенні проживало десь від 25 до 50 чоловік, середній вік яких сягав 20-25 років. Люди жили, скоріше всього, парними сім’ями. Селились вони тими ж таки сім’ями вільно, де хто хотів, але, правда, неподалік одна від одної. Селились здебільшого поблизу річок. Згодом, набагато пізніше, в період неоліту (нового кам’яного віку), який займав 7-4 тис. до н.е. поселення тодішніх людей займають все більші території. З кінця VІІ – початку ІV тис. до н. е. у межиріччі Південного Бугу і Дністра формується так звана буго-дністровська культура. Вченими виокремлено три періоди розвитку цієї культури: ранній, середній і пізній. На Немирівщині було виявлено 7 стоянок періоду неоліту (буго-дністровської культури). Вони знаходились на місцях сучасних сіл Воробіївка, Гвоздів, Глинське, Глинянець, Райгород, Самчинці та Шолудьки. Найдавніше із них Райгородське поселення, яке датується VІІ тис. до н.е. Його вперше дослідив доцент Вінницького ДПІ П.І.Хавлюк у 1956 році. 
        В цей час удосконалюються знаряддя для полювання – було винайдено лук та стріли, а також спис. Тоді ж почали виготовляти глиняний посуд, правда, без гончарного кругу (його на той час ще не було). Йшов процес приручення тварин. Зароджувалися нові важливі галузі діяльності людини – первісне хліборобство і скотарство. Тодішні люди починають вирощувати пшеницю, ячмінь, просо, овес та жито. З’являються нові більш удосконаленні типи знарядь праці: сокири, великі кам’яні ножі. Виникають нові способи обробки каменю – шліфування, свердління та розпилення. Надто важливе значення мало виготовлення та розповсюдження знарядь для обробки дерева – сокир, тесел, доліт. В цю епоху люди жили так само поселеннями, але значно більшими. Будівлі будували наземні, але уже здебільшого прямокутних форм. Стіни плели з лози і обмастювали зверху глиною. Середній вік людей складав уже 30-32 роки. Ріст їхній був не більше 170 см, середня вага 70-75 кг. Вони мали світлу пігментацію шкіри та русяві коси. У них, на відміну від інших людей, котрі заселяли дальші території, виробився свій обряд захоронення. Покійників хоронили у витягнутому положенні, на спині. В цей час виникають колективні могильники.
        В цей період спостерігається заключення шлюбів між родами, що приводить до породичання, а в подальшому до об’єднання двох, а то і більше родів між собою. Таким чином, десь з 4 тис. до н.е. періоду пізнього неоліту – початку енеоліту, починають формуватись доволі великі соціальні об’єднання – племена, разом з зародженням яких іде поєднання традицій, звичок та порядків кожного роду між собою. Вперше зароджується таке нове поняття як культура. Кожне плем’я набуває своєї, притаманної лише йому культури, за допомогою якої вони і починають різнитись між собою.
        За твердженням тих же дослідників: археологів, істориків тощо найбільшим проявом тодішніх племен явилась кераміка, тобто виготовлення глиняного посуду з використанням нових технологій, форм та, щонайголовніше, орнаменту (розпису). За словами вчених, саме ось ці особливості кераміки мали для розуміння етнічного складу тодішнього населення те ж саме значення, що й і, скажімо, хоча б та сама національна одежа для пізніших за часом народів.
        Та найвищим досягненням тодішніх людей є винайдення міді та застосування її ними в своєму побуті. Тому подальші 4-3 тис. до н.е. й прозвані періодом мідного віку. Через стрімкий розвиток землеробства та хліборобства в цей же час цей період дістав ще й іншу назву – період трипільської культури ( за назвою сучасного села Трипілля, що на Київщині, де вперше були виявлені сліди цієї культури). Як свідчать археологічні дослідження, в 3 – на початку 2 тис. до н.е. трипільці займали уже територію майже всієї сучасної Правобережної України, в тому числі і Немирівщину. За це, зокрема, свідчить Є.Ю.Сіцинський в своїх «Нарисах з історії Поділля» (Вінниця, 1927 р., стор 34-57, карта). Так на території останньої виявлено понад 40 стоянок цієї культури. Досліджені з них були в тих місцях, де зараз знаходяться такі села, як: Байраківка (2), Будки, Боблів, Бондурівка, Вишківці, Вовчок (2), Глинське, Головеньки, Гунька, Дубовець, Зяньківці, Йосипенки, Кароліна, Ковалівка, Коржівка (2), Мар’янівка (Заньковецька), Межигірка, Мельниківці, Монастирок, Мухівці, Немирів, Ометинці, Потоки, Перепеличе, Райгород (2), Рубань, Самчинці, Семенки, Скрицьке, Слобідка, Ситківці, Супрунівка, Червоне, Чуків (3), Шолудьки, Юрківці та Яструбиха (див. карту трипільських поселень на Поділлі за І.І.Зайцем - Немирівський район за номерами 278-313). 
        Ефективність праці трипільців значно зросла після того, як вони навчились виробляти бронзу, застосування в господарстві якої відкрило новий період в історії людства - бронзовий вік, який тягнувся з кінця 3 до початку 2 тис. до н.е. На початку 2 тис. до н.е. у трипільців ще сильніше укріплюється племенна спільність. Тепер усі справи вирішувались стосовно усього племені, а не окремими сім’ями чи родами, як це було раніше, коли все залежало лише від одного старійшини. Тепер же, коли справа стосувалась усього племені, то всі старійшини родів збирались на раду, щось на зразок слов’янського «віче» ІХ-ХІІІ ст. і будь-яке рішення приймалось колегіально за згодою усіх старійшин. На цей час серед трипільців був дуже сильно виражений колективізм, одноосібного управління тим чи іншим племенем не спостерігалось, воно відсутнє зовсім. В цей час трипільці сильно розмножуються і заселяють все нові і нові землі. Більш осілі із них перестали жити по куренях, а стали будувати хати, більш міцні та довготриваліші будівлі. В цей час значно зростає продуктивність праці. Впровадження інтенсивних форм в землеробстві та хліборобстві (лютичний обробіток ґрунту, використання тяглової сили під час оранки, застосування переложної системи тощо) призводить до появи надлишків продуктів господарства, які стають власністю окремих більш сильних сімей, родів. Таким чином зароджується приватна власність, яка в свою чергу породжує майнову нерівність серед трипільців. Починає виділятись племінна верхівка. З’являються люди бідні і багаті. Багатства, що накопичувались визивали бажання ними заволодіти. Починаються грабежі, які часто переростають у війни між родами, а то й цілими племенами. Це якраз і явилось однією із причин появи у ранньому періоді бронзового віку укріплених поселень.
        Одне із таких укріплень цього періоду з’являється і на Немирівщині. Це так зване Немирівське городище або Великі Вали. Це саме тут, у Валах, ще десь із середини V ст. н.е. і аж до монгольського завоювання у 1260 році знаходилось місто Мирів, в якому жили найбільш ближчі до нас наші предки – угличі. І це саме вони, угличі, дали були тому селищу ймення Мирів, про яке також, мабуть, згадував у своїх записках Баварський географ ІХ ст., коли писав про те, що лише тільки угличі на своїй Углицькій землі мали 318 міст. Але ж чому саме Мирів, звідки саме взялась ось ця назва містечка у Валах? Навколо валів городища містились будівлі бідніших, проте вільних людей, яких багатші люди називали „вервою” або ж іще „миром”, тобто «людом». Ось саме від того „миру” і з’явилась назва міста Мирівта назва річечки Мирка, котра протікала через те місто, мирно несучи свої води до Бугу. У 1260 році, під час монголо-татарського нашестя на наші землі, містечко Мирів було повністю спалене завойовниками. За це все більш докладніше можна дізнатись, прочитавши оповідання М.Ф.Денисенка « І скликали віче у Мирові» ( «Колгоспні вісті», квітень-травень 1989 рік).
        Але щонайбільших успіхів трипільські племена досягають в так званий «залізний вік», котрий зародився на теренах України десь в 1500-1400 роках до н.е. Кінцевим утвердженням заліза по всіх усюдах є ІХ-VІІІ ст. до н.е. В цей період із заліза почали виготовляти всі основні знаряддя праці, предмети вжитку та зброю. На Немирівщині біля села Селевінці під час археологічних розкопок в 1946 році Ленінградською археологічною експедицією під керівництвом Артемонова М.І. було знайдено рештки металургійного виробництва, піч-кам’янку цього періоду. Дослідження підтвердили і ще одну немаловажну річ, а саме те, що для виплавки заліза використовувалась місцева руда, зокрема, болотна. Це дає підставу говорити за те, що наші предки не завозили заліза, а видобували його самі. З відкриттям та розповсюдженням заліза почалась нова ера в історії трипільських племен. Відбувалась докорінна ломка старих основ економіки, культури і побуту, завершувався процес розкладу первіснообщинного ладу і проходив перехід до ранньокласового суспільства.
        Одначе, повного розквіту трипільці так і не досягли в результаті вторгнення в їхні землі кочових племен кіммерійців, яке за свідченням грецького поета Гомера відбулося в кінці 2 тис. до н.е. Хоча, правда, більшість вчених схильні до того, що трипільська культура призупинила своє існування це на початку 2-го тис. до н.е. через певні соціально-економічні негаразди. Хронологічно культура кіммерійців датується 1500 до 700 року до н.е. Про перебування кіммерійців на теренах України, особливо в Північному Причорномор’ї також свідчать Геродот (середина V в. до н.е.) та великий географ Страбон (поч. І в. н.е.). Як не дивно, але типових слідів перебування кіммерійців на теренах Немирівщини не виявлено. В усякому разі таких свідчень немає ніде. 
        Десь в межах VІІ ст. до н.е. через Кавказ вздовж Каспійського узбережжя на територію нинішньої України вторгся ще один кочовий народ – скіфи. Греки ж їх називали скитами (ймовірно, що цю назву вони отримали від слова «скитатись», що власне й відповідало їхньому кочовому способу життя). І це є мабуть найбільш точнішою назвою цього народу. На відміну від кіммерійців, це був більш войовничіший, нещадний, ба, навіть, жорстокий народ. Але, не дивлячись на залежність від скіфів, корінні землеробські племена не втратили свого самоуправління і зберігали самостійність у внутрішньому господарському житті. Вони мали своїх старійшин, знать, жили по своїх законах. Через це прагнення максимально убезпечити себе і зберегти певну незалежність, трипільці вимушені були переховуватись в недоступних місцях, постійно створювати укріплені поселення та підтримувати їх в належному стані. Як свідчать ті ж самі археологічні дослідження, скіфи війною вибивали трипільців з їхніх осілих місць, займали їх і самі в подальшому проживали там. Свідченням цьому є те ж саме Немирівське городище, в якому, за словами Артемонова М.І. « було селище скіфського часу» (Археологічні пам’ятки УРСР. Т.І с.257).
        Зі смертю царя Атея (339 р. до н.е.) могутність Скіфії підупадає і її володіння на півночі та сході під натиском нових завойовників – сарматів значно скорочується. Центр скіфів переноситься в Крим, який дістає назву Малої Скіфії. Ранні античні автори називають сарматів «савроматами» ( від іранського слова «саоромант», що означає – «опоясаний мечем»). Таким чином, назва Скіфії сама по собі відпадає і з’являється нова назва Сарматія. За це свідчать грецькі письменники Діодор Сіцілійський ( І в. до н.е.) та Лук’ян Самосатський ( ІІ в. н.е.). Сарматія, як і попередня Скіфія, за свідченням тих же античних джерел, є збірною назвою для різних племен, які, як стверджують Пліній і Мела, «складали одне плем’я, але розділене на декілька народів з різними назвами». До цих народів належали: аорси, сіраки, яриги, роксолани, алани тощо. Майже протягом 400 років, з кінця ІІІ ст. до н.е. і до початку ІІ ст. н.е., панували сармати в українських степах, в тому числі і на території сучасної Немирівщини.
        Натомість з Прибалтики в кінці ІІІ ст. н.е. на терени українських земель вторгаються нові завойовники - готи (германські племена) і, відтиснувши сарматів на південь. Їхня східна гілка «остроготи» або «остготи» творять над Дніпром свою сильну Готську державу з Данпарштадом (тобто «місто над Дніпром»), як столицею. Вони уже в ІV ст. прийняли християнство. На теренах України були 200 років. Від них ми запозичили плоскі могили, які є й понині і, ймовірно, що, в деякій мірі, і християнство. Вслід за ними в кінці ІV ст. н.е. із глибини Азії прийшли гуни, кочові племена тюрського походження. Після смерті правителя Аттіли в 453 році Гунська держава занепала.

 

Історія Немирівщини.

  1. Історія Немирівщини з найдавніших часів

    1.2. Власне слов’яни

    З цих часів, середини V ст. н.е., період великих, довготривалих завоювань територій нинішньої України призупиняється і на історичну арену знову виходять наші предки - нащадки трипільців. Правда, змінюючи при цьому одну назву на іншу, як скажімо венеди чи венети, анти, склавини, словени, вони врешті-решт з’являються під єдиною, загальною і уже постійною назвою слов’яни. Перші письмові джерела, в яких згадуються слов’яни під іменем венедів, відносяться до І-ІІ ст. н.е. Так, римський історик Пліній Старший (біля 77 р. н.е.) у своїй «Природній географії» вперше використовує назву «венеди» і свідчить за те, що вони живуть поряд з тими ж таки сарматами: «…землі до річки Вістули (тобто Вісли – вставка) заселені сарматами, венедами, скірами і гаррами».
        Другий римський історик, сучасник Плінія, Корнелій Тацит (98 р. н.е.) у своїх працях також говорить за венедів і за те ж саме їхнє сусідство з сарматами. Даючи подальшу характеристику венедів, він підкреслює їхню осілість пов’язану з веденням землеробства та будівництвом жител, що, на його думку, «…все це відмежовує їх (венедів – вставка) від сарматів, які проводять все своє життя на возі і на коні». Згодом Птоломей (ІІ в. н.е.) в своїй «Географії» згадує слов’ян не тільки під загальнопоширеною на той час назвою «венеди», але й і під новою назвою «ставани». А вже в ІV ст. н.е. готський історик Іордан, описуючи устрій життя сусідніх з Римом племен називає слов’ян «антами». За тими ж таки античними джерелами саме в 453 році було завершено загальну боротьбу тодішніх європейських народів проти гунів. Після розпаду гунського союзу в Північному Причорномор’ї та Подунав’ї посилюється активність слов’янських племен, яка, правда, досягла своєї найвищої могутності лише в кінці V ст., коли за рахунок розпаду рабовласницького ладу, поряд з постійними вторгненнями в межі Римської імперії інших «варварських» народів, повстають ще й раби та колони, що врешті-решт призводить до повної загибелі Західної Римської імперії.
        Тепер із занепадом Римської імперії зникають і її вороги, а, отже, і вороги слов’ян. Тепер шлях на південь для слов’янських племен, вигнаних в свій час тими чи іншими завойовниками, стає вільним. Ось саме в цей час, з кінця V ст., й відбувається повернення слов’ян на свої споконвічні землі та повне їхнє розселення на них. Після розпаду у 602 році Антського царства, як політичного об’єднання після кривавої війни з аварами, у якій анти були союзниками Візантії, з’являються самостійні племена слов’ян, які об’єднуються у групи (союзи) і отримують власні назви, здебільшого від місця свого оселення, як ото, скажімо: волиняни, дуліби, хорвати, бужани, поляни, древляни (деревляни), кривичі, радимичі, полочани, кривичі, в’ятичі, тиверці, уличі тощо.
        На основі археологічних досліджень вдалось встановити, що тиверці і угличі дуже давнього походження. Своє існування вони почали ще в складі антського союзу, племена якого саме й селились на Побужжі та Наддніпрянщині. Ще за часів Геродота (середина V ст. до н.е.) племена тиверців та угличів досягли великого ступеня розвитку. І так як це був типовий хліборобський край, то хліб тут вирощували уже тоді не лише для внутрішнього споживання, але і на продаж, особливо у грецькі причорноморські міста, куди тиверці та угличі пливали Південним Бугом, котрий став важливою транспортною артерією ще з тих найдавніших часів. Найбільш докладніше свідчення про це залишив Геродот, як очевидець. Він, як і інші давньогрецькі історики, називає ось такою великою транспортною артерією того часу річку Гіпаніс (Південний Буг) і неодноразово стверджує, що той є одним із найважливіших торговельних шляхів. Як свідчать ті ж самі літописи, племена угличів були дуже сильними, величними, могутніми та волелюбними.
        Германське джерело, записки так званого Баварського географа сповіщає, що на час Ігоря (десь біля 940-х років), «уличі мали 318 міст» і сиділи на так званій «Улицькій землі, якою правило віче. Саме на віче обирали князів. Причому, останні були настільки підпорядковані зборам громад, що в літописах згадується лише посада – князь, а ніякого імені. Віче діяло від імені громади, спільноти, землі. Умілі землероби, скотарі, рибалки, угличі знайшли на теренах славної Немирівщини добру для життя місцевість. Густі гаї із заростями слив, груш та вишень, річка – усе сприяло осілому способові життя. Уличі жили в напівземлянках із двосхилим дахом, дерев’яними стінами, що обмазувались глиною. Підлогу робили глиняною й обпалювали, або дерев’яною.
        Небезпека нападів із боку степових кочівників – печенігів, а також безперервні внутрішні феодальні війни примушували угличів будувати укріплення. У такому укріпленні – городищі жив феодал, а навколо нього селився простий люд – смерди, які ще звались «вервою» або «миром». Тип їхнього поселення – відкрите село без будь-яких штучних укріплень. Щодо будівель городищ, то існувало кілька різновидів. Земляний вал насипався іноді на рублені дерев’яні городні, інколи основу робили з цегли або каменю. Але здебільшого насипався просто земляний вал без укріпленої основи. Подекуди на верхів’ях земляного валу ставили дерев’яний частокіл. Кожне господарство мало своїх спеціалістів «древоделов», городників, які були в дуже великій пошані. Зразком углицьких городищ можуть бути Дубовецьке, Джуринецьке, Телегеївське городище, яке знаходиться неподалік села Криковець, городище біля села Сажки. На даний час вони збережені повністю.
        Зерно переробляли на борошно за допомогою простих жорен. Одне з таких жорен було викопане в районі. Його знайшла у 1946 році Ленінградська археологічна експедиція у Великих Валах Немирівського городища, де також проживали угличі. Вони якісно зроблені, відшліфовані, складаються із двох кругів і важать 63 кг. Знаходились у Немирівському районному краєзнавчому музеї. Зараз в архівах Немирівського районного будинку культури. Із зерна, борошна, круп, м’яса, молока, риби виготовляли досить великий асортимент страв та напоїв. Джерела згадують про кислі хліби, солодкі пироги з маком, короваї, коврижки, сочиво (супи), квас, кисіль, пиво тощо.
        Плем’я густо населяло прибузькі землі. Так на території сучасного Немирівського району налічується більше як 30 їх стоянок-городищ. Це городища у Юрківцях, Салинцях, Вовчку (3), Мельниківцях, Дубівцях, біля Криковець (хутір Телегеївка), Самчинцях, Семенках, Зеленянці, Коржівці, Мар’янівці, Рухівцях, Грабівцях, Сокільці, Забужжі, Зяньківцях, Сажках (Малі Вали), Шолудьках, Кудлаях, Никифірівцях, Луці, Стрільчинцях, Джуринцях, Яструбисі, Гуті, Скрицькому, Слобідці, біля В.Кропивни, Немирова (Великі Вали) та Брацлава (2). Ці городища датуються V-ХІІ ст. н.е. Вони досліджувались в різні часи. Про більшість із них йдеться в «Археологической карте Подольской губернии. Труды ХІ археологического съезда в Киеве в 1899 году». Пізніше вони досліджувалися викладачем Вінницького педінституту, доцентом, а згодом професором П.І.Хавлюком. Цікавими у цьому історичному зрізі є поселення у Самчинцях ( із ІІ до V ст. – усього 14 жител розкопано докладно), Мар’янівці та Семенках (розкопано 29 жител ІV-VІІ ст.). Житло – напівземлянка із заглибленням квадратної форми, із кам’яною піччю, рідше із глинобитною. Поля поховань – плоскі. У Семенках, в поселенні того часу, знайдені сережки пастирського типу. Це є пам’яткою пізньої черняхівської культури.
        Поселення VІІІ ст. розкопані у Вищій Кропивні, Грабівцях ( 7 жител, знайдено скарб із римських монет), Яструбисі та Сокільці (VІІІ-ІХ ст.). Біля Гути, Криковець та Яструбихи знайдено залізоплавильні печі. У Мельниківцях залізні вироби, зокрема сокиру, молоток тощо. Біля села Слобідка знайдено чотири арабські монети Х ст. і п’ять срібних сережок. Серед знарядь праці є долото, зубила, ножиці. Ще багатшими були знахідки на городищі біля села Юрковець. Тут знайдено скарб, в якому були сережки, намисто, лунниці, срібні наконечники для кінської вуздечки й інші речі. Все це зберігається у Вінницькому краєзнавчому музеї. За 1 км від станції Немирів , по дорозі до села Головеньки, знаходилося середнє за розмірами городище угличів. Перші відомості про нього належать А.А. Спіцину. Пізніше його досліджував професор П.І.Хавлюк Розміри його 63 на 42 м. На городищі та прилеглій території знайдено залишки кераміки. Городище було зруйноване при будівництві ставка робітниками заводу залізобетонних виробів.

1.3. Монголо-татарське нашестя

    В 1199 році після смерті Галицького князя Володимира Ярославовича, який не залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман Мстиславович об’єднує Галичину і Волинь в єдину Галицько-Волинську державу із столицею в Галичі. Після того, як у 1202 році Київ також опинився під впливом Галицько-Волинського князівства, то за свідченням літопису по Іпатському списку частина Придніпров’я, в тому числі і Немирівщина, ввійшла до складу галицьких володінь під загальною назвою «Пониззя» в протилежність гірській Галичині ( ПЗРЛ, Т.ІІ, с.750, 789). В цей же період, наприкінці ХІІ ст. утворилась могутня Монгольська держава. Після чисельних завоювань багатотисячне військо монголів вийшли в половецькі степи. На той час половці сильно дошкуляли слов’янам, зокрема, тиверцям і угличам. Тому останні велику надію покладали на монгольське військо, не відаючи за прийдешнє.
    Монголи не стали довго чекати, а дали за себе знати відразу ж. Перша битва слов’ян з ними відбулась 31 травня 1223 року на річці Калці. Тоді, правда, хоч і не зважаючи на перемогу, майбутні ординці відступили і лише через 15 років у 1238 році під проводом могутнього хана Батия повернулись назад в українські степи, перед цим спустошивши північні, московські землі та завоювавши Чернігів та Переяслав. А уже в 1240 році вони підійшли під Київ, який пізньої осені цього ж року й був ними завойований. Однак для ординських керівників основною метою було заволодіння Волинню і Галичою. Тому у 1258 році Золота Орда зміщає хана Куремсу, а натомість присилає іншого свого полководця – хана Бурундая, який, окрім того, прибуває не сам, а з дуже великим підкріпленням. До кінця 1260 року Бурундай завойовує усе Пониззя, в тому числі й Немирівщину, зокрема, тодішній її центр – містечко Мирів. Таким чином, усі землі Пониззя відійшли від Галичі і були приєднані до Золотої Орди, влада якої остаточно утвердилась тут з 1260 року.
    За часів Монгольської Орди Пониззя дістає нову назву «Поділля» (від слова «поділ», так як монголи поділили усі завойовані ними землі на улуси, а улуси на тьми). З цих пір Пониззя йменується ще й як «Подільський улус». Подільський улус в свою чергу був поділений на Подільську та Брацлавську тьму (Акти Південної і Західної Росії. СПб,1863, т.1, с. 10). Отже, завоювавши Пониззя, монголи обложили уцілілих мешканців даниною, збір якої проводився дуже ретельно. На думку багатьох дослідників, саме з метою ведення ось такого системного, вимогливого збору данини татарські хани й поділили усю завойовану ними територію на обширні улуси (князівства), де правили, за звичай, князі з самих же татарів, а князівства, в свою чергу, на волості (тьми), якими керували отамани з місцевого люду. У містах також сиділи управителі – воєводи, по всій ймовірності також не із монголів, а з місцевої знаті. Окрім того, татари зажадали зруйнувати всі укріплення навколо міст і поселень. Ось чому, коли через більш як 100 років сюди прийшли литовські війська, то, як свідчить той же літопис, не знайшли ні одного міста «ні з дерева збудованого, а ні з каменя умурованого».

1.4. Литовська експансія

    Після переможної битви великого литовського князя Ольгерда над татарами у 1363 році на Синіх Водах, як свідчить за це білорусько-литовський літопис, усі українські землі повністю переходять під владу Литви. Поділля, в тому числі і Немирівщину, Ольгерд віддає своїм небожам (племінникам – синам свого брата Коріата): Юрію, Олександру, Костянтину і Федору і робить їх намісниками Поділля. Історичні джерела свідчать, що місцеві князі та воєводи не чинили особливого опору литовцям, а більш-менш мирним шляхом визнавали їхню зверхність над собою. Головною причиною цього було прагнення звільнитись від татарського гноблення. Тим паче, що литовські правителі їх запевняли, говорячи: «Ми старовини не зачіпаємо і новини не вводимо». Тому князь Ольгерд залишив на своїх місцях багато місцевих князів і бояр, зберіг по всьому Поділлю православну віру, традиційні релігійні та цивільні закони. 
    Зайнявши наш край, Коріатовичі не розділяють його на частини між собою, а володіють всією землею в цілому. При них міста тут називались «Подільські міста» і зберегли цю назву протягом ХІV і навіть ХV століття. З 1363 року за тих же братів Коріатовичів при підтримці місцевого населення відновлюються замки, фортеці в усіх тодішніх поселеннях, які були зруйновані монголо-татарами. Так, перш за все, для захисту від тих же татар вони роблять все для того, щоб відновити старі й побудувати нові міста-укріплення. Тому в першу чергу відновлюються замки та фортеці із дерева, як більш підручного матеріалу, по всіх без винятку існуючих на той час містах. А в тих містах, що знаходились по річці Південний Буг, котра слугувала, як водний рубіж, так ще й із каменю. Такими «умурованими» містами на Немирівщині стали Брацлав та Сокілець.
    Із новозабудованих міст на Немирівщині цього періоду є власне сам Немирів. Роком же забудови міста Немирова слід вважати якраз саме 1363 рік. З цього ж року бере свій початок й назва міста, яка походить від назви стародавнього міста Мирова. Мовляв, уже після вигнання татар з нашої землі, коли постало питання відбудови міста Мирова, усі його мешканці не захотіли відбудовувати його на тім же самім місці, тобто у Валах, по тій причині, щоб його бува знову не спіткало те ж саме лихо. Тому нове своє місто вони стали будувати зовсім в іншому місці, віддалік від Валів, час від часу говорячи при цьому: „Де б ми не будували б наше нове місто, то це вже все одно буде не Мирів”, що в подальшому і трансформувалось у Немирів
    З метою укріплення на річці Мирці були спорудженні гатки (греблі), від чого утворились широкі ставки, які існують і нині, на в’їздах у місто були зведені захисні брами (ворота), а зі сходу на місці сучасного видолинку (між дендропарком і селом Монастирок, аж до центральної вулиці Леніна) був прокопаний глибокий рів. У самому ж місті на випадок небезпеки було прокладено мережу підземних ходів, де можна було заховатись або втекти ними у ліс, який був неподалік, позаду міста. Підземні ходи були довгими і глибокими, з багатьма так званими «кімнатами», в яких готувались пересидіти лиху годину. Зараз час від часу в деяких місцях ці ходи провалюються, даючи за себе знати й сьогодні.
    Як бачимо, укріплення, що панувало над навколишньою місцевістю, було на той час неприступним. Щоправда, Немирів же в жодних літописах не значиться «умурованим» містом, замком, а чи фортецею. А тому це свідчить про те, що саме укріплення тут не мало жодної кам’яної споруди, а було лише виключно дерев’яне. Тобто воно мало не стратегічний, а лише місцевий характер захисту. Та це аж ніяк не знижувало значення міста.

 

 Історія Немирівщини.

  1. Історія Немирівщини ХV - ХVІІ століть

2.1. Соціально-політичне становище на Немирівщині в ХV першій половині ХVІІ століття

    Протягом ХV ст. і першої половини ХVІ ст. на Немирівщині особливо швидко збільшувалась кількість покріпачених селян. Між польськими магнатами постійно точилися чвари (часом зі зброєю в руках) за землю й кріпаків. Перемога була на боці великих магнатів і, зазвичай, підкріплювалась військовою силою та грішми. Міжусобиці призводили до винищення сіл, убивства та грабунку селян. В результаті розвитку феодально-кріпосницьких відносин, повстань і посилення розбійницьких нападів татарських орд, утворилась величезна кількість безземельних та бездомних людей, які не мали засобів для існування. Більшість із них ішла у південні степи шукати кращої долі, поселялись на півдні Київщини, Переяславщини, Брацлавщини. То були господарі, які хазяйнували зі зброєю при боці, ладні кожної миті до відсічі зграї татар або зайшлим волоцюгам. То були перші козацькі форпости, які охоче підтримувались шляхтою, яка активно просувалась на Схід.
    Козаки успішно припиняли татарські набіги у 1527, 1541, 1545 рр. Той же Стрийковський свідчить, що татари під час нападу у 1575 році на Поділля, Волинь та Галичину захопили в полон 55340 чоловік, погнали в Крим 150 тисяч коней та багато худоби. Великі напади орди були також у 1577, 1593, 1595, 1615 та в 1624 рр., дрібніші - майже щороку. Великої шкоди завдавали й магнацькі наїзди. Усе ж господарство селян давало добрий прибуток. Панівною формою ренти була рента продуктами, на другому місці – грошова. Відробіткова рента почала поширюватись на Брацлавщині, дуже повільно, лише наприкінці першої половини ХVІІ ст.
    Після захоплення Західного Поділля Польща не припинила експансії на українські землі. В середині ХVІ ст. цей наступ посилився. За Люблінською унією 1569 року Немирів разом з землями Брацлавщини перейшов під зверхність Польщі, тут було створено Брацлавське воєводство. На ново захоплені українські землі рушила польська шляхта. В її руках зосередились основні земельні володіння. Після Люблінської унії 1569 року на Брацлавщині на староство почали призначати поляків. Власником Немирівських земель стає один з найбагатших магнатів, польський князь Ян (Януш) Збаражський. Саме з цього часу Немирівщина перетворюється в польську вотчину. Однак захопивши подільські землі, Польща виявилась неспроможною захистити місцеве населення від грабіжницьких нападів татар та турків, яке мусило рятуватись від ворогів і захищатись власними силами. Для захисту своїх земель на Брацлавщині створюються козацькі загони. Особливу мужність в боротьбі з турецькими загарбниками показав Іван Підкова. Для свого війська він набирає людей з Немирівських та Барських земель. Свою ставку Підкова створює в Немирові. Згодом до нього приєднується козацький загін в 330 чоловік під керівництвом кошового отамана Якова Шаха, який був другом і побратимом Підкови. Перший свій похід на чолі об’єднаного загону Іван Підкова зробив на Молдавію, але побачивши, що сили нерівні він повернувся назад у Немирів, де продовжує далі формувати свій загін. Брацлавський воєвода Ян Збаражський не заважає йому в цьому, бо знає, що той збирається вдарити по туркам – ворогам Польщі.
    Провідавши за це, турецький султан тим часом вимагає у польського короля Стефана Баторія покарати порушника мирної угоди Івана Підкову по закону, але той вчасно покидає місто і із збільшеним загоном в 600 чоловік і 400 чоловік, залишених в тилу, нападає на Молдову. Розгромивши турецько-молдавські війська під Сороками та столицею Молдови – Яссами, Іван Підкова урочисто увійшов у столицю. Тут його проголосили господарем Молдови. Та, не дивлячись на грандіозний успіх, становище у Івана Підкови було кепське. Йому на даний час треба було воювати одночасно проти чотирьох держав. Він розумів, що цього не зможе, тому, зібравши своє військо, повертається назад до Немирова. Тут він думав перезимувати люту зиму і на весні вирушити на Січ. Проте, Януш Збаразький на цей раз вирішив діяти обачно і взяти Івана хитрістю. Запросивши до себе Шаха та деяких козаків, він переконав їх в тому, що польський король і він нічого не мають проти Підкови, а особиста зустріч Івана з королем примирить їх. Іван погодився їхати до Польщі. Однак, шлях до Варшави видався гірким і закінчився трагічно. Король видав наказ заарештувати Підкову і відрубати йому голову. Під час зустрічі у Львові турецького посла і Стефана Баторія Підкову заарештували. І 16 червня 1578 року стратили на міській площі. Тіло Івана Підкови викупили козаки і поховали у Канівському монастирі..
    На Брацлавщині агресивну політику щодо українського люду проводив перший брацлавський і вінницький староста – поляк Юрій Струсь. Він дією своєї влади, шантажем та зброєю, витісняв місцеве населення з їхніх володінь. Це породило невдоволення та протести селян. Велике заворушення селян на Брацлавщині (Немирівщині) мало місце в 1591 році під приводом гетьмана реєстрових козаків Кшиштофом Косинським. Хоч це повстання і було придушене, антифеодальна боротьба населення не припинилась, а, навпаки, переросла в масовий визвольний рух, який очолив Северин Наливайко. Він, зібравши загін запорізьких козаків, розпочав боротьбу проти магнатів і шляхти. Об’єднані сили повстанців у жовтні 1594 року прибули на Брацлавщину, де отримали підтримку місцевого населення. Найзапеклішими були сутички в самому Брацлаві. Для придушення повстанців польський уряд направив на Брацлавщину нові військові підкріплення, які однак, були розгромлені. Незабаром повстанці тримали під контролем майже все Поділля. Тільки з допомогою значних збройних сил польському уряду вдалось придушити повстанський рух. Польська шляхта жорстоко розправилась з його учасниками.
    Українське населення зазнавало ще і національного гноблення, яке особливо посилилось після прийняття 1596 року Брестської унії. З метою насадження католицизму уНемирові , Барі та Вінниці були відкриті єзуїтські школи, до яких вербували дітей українських магнатів. Для боротьби проти наступу католицизму і полонізації українського народу в 1626 році засновується Немирівське церковне братство при відкритій в цім же році церкві Воскресіння Христового. Воно було засноване за прикладом Львівського братства (1586) і керувалось в своїй діяльності його ж Статутом.
У програмі Немирівського братства – прагнення міського населення взяти ініціативу в свої руки в багатьох важливих галузях громадсько-політичного, культурного і, зокрема, духовного життя. В 1648 році при братстві була створена школа для міщан, заможних козаків, нижчого прошарку духовенства та дрібного українського панства. Не зважаючи ні на що, Януш Збаразький був неординарною особистістю. Це був воїн і дипломат, вправно керував кіннотою, за що король нагородив його староством пінським, обачно та хитро вів переговори. 
    На початку ХVІІ ст. міста у володіннях князів Збаразьких були найбільшими на Поділлі. Так, Прилуки мали 4000 дворів, Немирів – 2294, Брацлав – 1409, Чернівці – 894. В Немирові тоді проживало орієнтовно 25-30 тис. душ. Як бачимо, Немирів був одним з найбільших міст тодішнього Поділля . Поряд з цим князь Збаразький був ще й добрим батьком. Він виховав відданих короні двох синів: Єжі та Кшиштофа. Разом з ними воював в ім’я її слави та інтересів. Проте життя обох синів було недовгим. В 1627 році помирає молодший син Кшиштоф у Кінській Волі, а невдовзі за ним, 30 липня 1631 року помер і старший брат Єжі. Обидва вони не залишили по собі нащадків. Після смерті Єжі закінчився рід Збаразьких, який проіснував 150 років. Усі маєтності їхнього заможного і знаменитого роду перейшли до їхніх родичів – Вишневецьких. На це претендували із родини Збаразьких Януш Вишневецький, а збоку Четвертинських – Степан та Григорій. Судовий процес у 1632 році виграли Вишневецькі. За свідченнями І.Дороша усі маєтності Збаразьких перейшли до сестри Януша Вишневецького, а від неї до її дочки, що була одружена з Костянтином Вишневецьким – воєводою руським. Так Немирівські землі набувають нових господарів – князів Вишневецьких.

 

Історія Немирівщини.

  1. Історія Немирівщини ХV - ХVІІ століть

2.2. Стежками визвольної війни

    До середини ХVІІ ст. на українських землях відбулись значні зміни, які призвели до вибуху національно-визвольної боротьби українського народу. Вони полягали в посиленні експлуатації селен польськими та спольщеними українськими магнатами. В 40-х роках полум’я народного гніву розгорялось на Україні все з більшою силою. Окремі повстання навесні 1648 року перетворились у велику визвольну війну українського народу, яку очолив талановитий державний діяч та полководець Богдан Хмельницький. Чутки про повстання на Січі швидко поширились по Брацлавщині. Тут почали лунати заклики до повстання проти «своїх панів і орендарів». Перші заворушення на Брацлавщині почались у березні 1648 року. Після перемоги козацько-селянських полків Б.Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем у травні 1648 року пасивний опір переріс у відкриті повстання по всій Україні. На початку червня цього ж року на Брацлавщину прибуває кілька сотень козаків Черкаського полку під проводом полковника Максима Кривоноса. При допомозі повсталого місцевого населення М.Кривоніс захоплює Погребище, Кальник та Дашів. Після їх зайняття загін Кривоноса рушає на захід до Немирова «великого багатолюдного міста». Кривоніс швидко знайшов спільну мову з українською громадою міста, які готували повстання. Щоб заволодіти містом, полковник вдався до військової хитрості. Заховавши основні козацькі сили в лісі, він направив до Немирова один з козацьких загонів, переодягнений в польських вершників під польськими хоругвами. Охорона відчинила браму і тут же поплатилась. Почалась жорстока різня і грабунок поляків та євреїв. 13 червня Немирів було захоплено військом М.Кривоноса. Потім Кривоніс пішов на Брацлав і, здобувши його, рушив до Нестервара. Блискавичний рейд повстанських загонів М.Кривоноса по Брацлавщині, захоплення міст Погребища, Кальника, Дашева, Немирова, Тульчина та інших містечок породило розгубленість у польської шляхти. Вони залишали свої маєтки, житла і утікали під захист міцних фортець. 
    Навести порядок на Брацлавщині взявся один з кращих полководців Речі Посполитої спольщений український князь Ярема Вишневецький. У другій половині червня він почав жорстоко «вогнем і мечем» розправлятись з повстанцями. Ворожі дії Я.Вишневецького, його люті розправи над мешканцями міст і сіл викликали глибоке обурення Б.Хмельницького, тому він і призначає М.Кривоноса наказним гетьманом і наказує йому зупинити наступ князя. Той відразу виступив проти Вишневецького. Вже на початок осені вся територія Подільського і Брацлавського воєводств (за винятком Кам’янця була звільнена від польського колоніального панування. На визволених територіях почалась заміна адміністративно-територіального поділу Речі Посполитої вітчизняним полковосотенним. Так, на терені Брацлавського воєводства до кінця 1648 року створюються Брацлавський, Кальницький та Уманський полки. В цей час Немирів стає сотенним містечком Кальницького полку, у якому він перебував до кінця 1654 року. 
    Під тиском різних обставин і особливо зради Б.Хмельницького кримським ханом Іслам Гіреєм козацька старшина вимушена була укласти 8 серпня 1649 року Зборівський мирний договір. Тому в кінці цього року розширення національної революції майже припиняється. В 1649 році на Брацлавщині з’являється 40 тисячне військо повстанців під керівництвом Данила Нечая. У рядах повстанців були підневільні селяни, міська біднота та козаки, які за Зборівським трактатом не потрапили до козацького реєстру, тому над ними зависла загроза бути закріпаченими тими ж панами, яких вони так успішно били під проводом Б.Хмельницького. У лютому 1650 року, порушивши Зборівський договір, польські війська Миколи Потоцького, Мартіна Калиновського і Яреми Вишневецького проникли в Україну. Вони напали на військо Д.Нечая, що за домовленістю стояло в селі Красне. Під час битви загинув відважний полковник брацлавський Данило Нечай. 
Знову «вогнем і мечем» пройшла шляхта Брацлавщиною. Мартин Калиновський мав тут неабиякий інтерес, бо то була його власність. Потім він пішов на Вінницю, де й був розбитий загонами Івана Богуна, який керував боротьбою проти загарбників на Брацлавщині.
    У січні 1654 року міщани Немирова разом з іншими містами Кальницького полку присягнули московському цареві Олексію Михайловичу, хоча радості з приводу входження «під високу царську руку» в українського народу не було. Все духовенство, тобто вся Українська Православна Церква відмовилась присягати цареві. Разом з ними відмовились присягати й видатні полководці Іван Богун, Іван Сірко та все військо Запорізьке. Відбувся розкол українського суспільства і Україна опинилась на порозі громадянської війни. Невдоволеним рішенням Переяславської ради був і польський уряд, а тому уже в лютому-березні 1654 року знову направив свої війська на Поділля і Брацлавщину. В березні польські війська захопили Немирів і вчинили жорстоку розправу над населенням, а саме місто зруйнували.
    На захист завойованої свободи піднялись народні маси. Мужній опір населення і козацького війська Івана Богуна змусили ворожі сили відступити. Наприкінці 1654 року Немирів стає сотенним містом Брацлавського полку. Смерть Б.Хмельницького призвела до замішання серед його прибічників. Гетьмани змінювались один за одним. Добрі наміри Хмельницького та його бойових друзів звелись нанівець амбітними, жадібними до слави та наживи, а то й просто нікчемними претендентами на гетьманство. Свободи і гарантії, обіцяні російським царем, обернулись кабалою та безправ’ям у рідному краї. Росія, Польща та Туреччина розділили «безхозну» Україну за своїми апетитами. У 1655 році гетьманом на Правобережжі стає Петро Дорошенко, який часто змінював свої орієнтири, тримаючись то Польщі, то Туреччини, за що не мав підтримки у більшості козаків. Близько 1670 року П.Дорошенко своєю резиденцією обирає Немирів. В цім же році польські війська знову приходять на Брацлавщину і проголошують гетьманом Правобережної України Михайла Ханенка. П.Дорошенка вони витісняють з Немирова. 
    Влітку 1672 року султан Магомет ІV при підтримці Дорошенка розбив польське військо і був підписаний Бучацький мир, за яким Поділля відійшло до Туреччини, Брацлавщина дісталась Дорошенку, а все інше – Польщі. Це був найбільший успіх гетьмана П.Дорошенка. Він проголошувався правителем «України в давніх межах» (практично це Брацлавщина та Київщина). Після цього його резиденцією до 1674 року знову стає Немирів. У квітні-березні 1677 року розпочався перший чигиринський похід. Одночасно з цим був звільнений із в’язниці у Туреччині Юрій Хмельниченко, син Богдана Хмельницького. Султан назвав його гетьманом, наділив грішми та людьми і послав на чолі турецьких військ під Чигирин. Здобувши Канів турецькі війська відступили, залишивши майже всю Брацлавщину під владою Ю.Хмельниченка. Свою столицю Юрій влаштовує в Немирові. Гетьманство молодого Хмельниченка не принесло щастя Немирову, а навпаки. Дуже тяжко було мешканцям міста під його владою, завдяки жорстоким репресіям, поборам і здирствам. За два роки Хмельниченкової гетьманщини місто ще більше спустошилось.
    Влітку 1684 року польський король Ян Собеський видав Універсал, згідно якого козакам дозволялось поселятись на Брацлавщині і створювати полки, щоб воювати проти Туреччини на стороні Польщі. Сейм 1685 року затвердив Привілеї для них. На Брацлавщині право на формування полків одержав А.Абазин. Проти відновленої турецької влади на Брацлавщині і Поділлі виступив Білоцерківський полковник Семен Палій, який прагнув об’єднати Правобережну і Лівобережну України, звільнивши їх від влади Туреччини та Польщі. Він осадив багато міст і став фактичним володарем майже всього Правобережжя від Полісся до «Дикого поля». Цілі міста і села визнали його владу. Визнав її також і Брацлавський полковник Андрій Абазин. У 1699 році між Польщею, Росією, Австрією та Венецією з одного боку і Туреччиною – з другого був підписаний Карловицький мирний договір, згідно якого все Поділля знову потрапляє під владу Польщі майже на 100 років. 
    Закінчувались важкі часи «Руїни» на Брацлавщині...

 

Історія Немирівщини.

3.Немирівський край у ХVІІІ - початку ХХ століття

3.1. Юзеф (Йосип) Потоцький та гайдамаки на Немирівщині

    Після часів «Руїни» Вишневецькі не повернулись до своїх маєтків. Їхній рід роздробився, а разом з цим втратив попередню могутність. Частину земель було розпродано, бо треба було сплатити борги, які виникли внаслідок обрання королем Польщі Михайла – сина Яреми. Так сталось, що Немирів став власністю Потоцьких, роду старовинного і розгалуженого. Дві гілки «Золота Пилява» і «Срібна Пилява» явили чимало славних представників цього роду в історії Польщі та України. З 1700 року Немирів переходить до великого коронного гетьмана Юзефа (Йосипа) Потоцького (1673 – 1751), сина Казимира Щенсного Потоцького. У 1702 році він став Київським воєводою, у 1735 – великим коронним гетьманом, у 1744 – воєводою Познанським, а у 1748 – каштеляном Краківським. Він був власником великих маєтностей у Галіції, на Волині, Поділлі. Усього на 1324043 польських злотих.
    З приходом нового власника селяни знову відчули тягар панщини. Польський сейм прийняв постанову, якою ліквідував ті невеликі права, які надавались селянам Брацлавщини. По всіх установах запроваджувалась тільки польська мова. Не витримавши гніту, український народ в 1702 році почав повстання проти Польщі. Повстання очолив Білоцерківський полковник Семен Палій. Брацлавський полковник Андрій Абазин приєднався до повсталих і захопив Немирівських замок. На придушення повстанців прибув сам грізний володар Немирова Йосип Потоцький у супроводі карального війська гетьмана Сєнявського. Вони оволоділи Немировом і взяли Брацлав і Ладижин. А.Абазин потрапив до рук гетьмана, який велів його стратити у 1703 році. Грізний власник Немирівських земель Потоцький не милував своїх підданих, повелів декілька тисяч їх стратити. В 1704 році повстання селян охопило все Правобережжя. Такий перебіг подій не задовольняв Москву, яка боялась поширення повстання на Лівобережжя. При допомозі гетьмана Івана Мазепи повстання було придушене, а Палій був заарештований і засланий до Сибіру.
    Початок ХVІІІ ст. був колоритним в історії Немирівщини. І так скрутне становище селян ще більш погіршилось після Полтавської битви. У 1709 році Петро І вирішує приєднати до Російської імперії Правобережну Україну. У 1710 році російські війська, порушивши «вічний мир» 1686 року, вдерлися на Правобережну Україну, витіснили поляків і окупували усе Правобережжя. Також окупованим був і Немирів. Такий перебіг подій не задовольняв Туреччину і вона в листопаді оголосила війну Московщині. Вигідне географічне положення Немирова привернуло увагу царя. Згідно його наказу тут заготовлюється провіант, фураж, концентрується значна частина російської армії. Вся ця заготівля проходила за рахунок грабунку українських селян. Це викликало незадоволення селян і вони виступили проти агресії російських військ. Влітку 1711 року Йосип Потоцький із новообраним гетьманом П.Орликом виступили проти російської армії на Побужжі в районі річки Прут. Після поразки у цій битві московські війська відступили. Правобережжям знову заволоділа Польща. Немирів повернувся під владу Йосипа Потоцького.
    Після виходу московських військ з Немирова Потоцький продовжує упорядковувати місто. Він відновив Немирівський замок, міське управління, запровадив нові виробничі цехи. В Немирові, біля Свято-Миколаївського монастиря, Й.Потоцький будує для себе палац. Немирів стає гарним упорядкованим містечком. Про це свідчить те, що тут з 16 серпня по 11 листопада 1737 року коронний гетьман Потоцький приймав дипломатів з Росії, Туреччини та Австрії для мирних переговорів, що одержало відповідну історичну назву – Немирівських конгрес. Економічне, політичне та релігійне гноблення українського народу привело до гайдамацького руху на Україні. Найбідніші верстви населення збирались у ватаги, називали себе козаками, вибирали серед себе старших і під гаслом «за свою віру православну» нападали на польські маєтки, руйнували костьоли, єзуїтські школи. Найбільшого розвитку гайдамацький рух набув від 30-х до 70-х років ХVІІІ століття, проіснувавши майже до кінця ХVІІІ ст. На початку ХІХ ст. він переріс в анти кріпацький селянський рух на чолі з Кармалюком. Часто гайдамаків ще називали коліями. Одне з гайдамацьких повстань під проводом М.Залізняка отримало назву «Коліївщина». Це сталося у 1768 році.

3.2. Підкоморій та колекціонер Вінцентій Потоцький та таємниця села Ковалівка

    Після смерті Йосипа Потоцького в 1751 році володарем Немирівських земель стає його син Вінцентій Потоцький (пом.1825 р.) – великий коронний підкоморій, генерал-лейтенант військ коронних, посол на сейм, меценат та колекціонер. Він почував себе тут як удільний князь, навіть викарбував власну монету із зображенням фамільного герба «Пилява». Після «Коліївщини» В.Потоцький продовжував притискати православну церкву. А у 1755 році позакривав усі православні церкви і майже рік не дозволяв в них правити. Місто в цей час розбудовувалось дуже активно. Тут будувались крамниці, майстерні, цехи, працювало два млини, кузня. Навколо Немирова буяли густі ліси, тому, звісно, все будівництво в основному велось з деревини. В 1785 році підкоморій будує в старій частині міста свій палац (там, де нині НВК №2 – колишня гімназія) і засновує публічну бібліотеку. А в 1787 році закладає відомий Немирівський парк. Крім того, В.Потоцький заклав чудовий парк у Ковалівці. Для цього він запросив шотландського пейзажиста Діонісія Маклера. На цей час Вінцентій був одружений втретє з Геленою Аполлонією і проживав із дружиною у Ковалівці. З Ковалівкою пов’язана романтична історія, тепер уже таємничо захована у нетрях острівця на ставку Кемпа. Колись там білів пам’ятник – нібито на могилі великого англійського філантропа і тюрмознавця Джона Говарда (1726-1790) – видатної особистості доби Освіти.
    Влітку 1789 року Говард вдруге відвідав Росію, зокрема, побував у Херсоні, бо там тоді лютувала епідемія тифу. Говард безкоштовно лікував бідняків, але заразившись сам, помер 20 (31) січня 1790 року. Поховали його за заповітом, «подалі від осель людських», на хуторі неподалік Херсона. Там поставили пам’ятник з сонячним годинником і зворушливим написом латиною: «Хто б ти не був, ти біля могили твого друга». Але ж існувала легенда, що не раз слугувала предметом сперечань…
    Третя дружина Вінцентія Потоцького, молода вдова Гелена виховувалась у паризькому монастирі Обуа і була палкою прихильницею філантропії, так як, ймовірно, була знайома особисто з …Джоном Говардом і навіть мала симпатії до нього. Тому після смерті великого англійця вона забажала вклонятись його могилі безпосередньо в… Ковалівці. Могутній Вінцентій виконав забаганку коханої дружини, перевізши прах Говарда у Ковалівку, де той був перепохований на острівці ставка посеред романтичного парку.

3.3. Станіслав, Єжі та Софія Потоцькі

    Після другого поділу Польщі у 1793 році Немирівщина у складі Брацлавщини була приєднана до Росії. Вінцентій Потоцький, не бажаючи пристосовуватись до нових політичних реалій та перебувати під владою Росії, у 1802 році продає Немирівських ключ із 60 селами та Ковалівку з 5 селами за 6689170 злотих Станіславу Феліксу Щенсному Потоцькому (1752-1805) з Тульчина. Сам же переїздить до своїх інших і теж багатющих маєтків у Галичині. Новий власник Станіслав Потоцький подарував набуті землі своєму старшому синові Єжі (Юрію) Потоцькому (1776-1810). Друга дитина Станіслава та Марії Жозефіни Мнішек, був гарним, мав досконалу домашню освіту та добре виховання. Більшу частину часу жив із матір’ю у Петербурзі. Занадто вільне життя Марії згубно вплинуло на молодого Єжі. Рано пізнав гріховні принади світського життя. Грав у карти, пиячив та впадав за красунями. Його віддали на військову службу, де одержав чин камер-юнкера. Багато чого йому пробачали з огляду на вельможного батька та коли картярський борг зріс до 2 мільйонів та ще й до того добавився гучний скандал із любовними справами, імператор Павло І дав наказ відправити Єжі у Тульчин під опіку батька.
    Батько сплатив його борги і вирішив залучити до господарської діяльності. Саме з цією метою він і купив синові Немирівські (10000 душ) і Могилівські (6000 душ) землі. Так Єжі Потоцький став наступним власником Немирівщини з волі свого батька. Проте Єжі зовсім не цікавили набуті землі чи господарство. У Тульчині він знову потрапляє у бурхливе життя, повне гульби, картярства та авантюр. На цей час Станіслав Потоцький проживав у третьому шлюбі з молодою та красивою Софією, з дому Главані, у першому шлюбі де Віт. Це її ім’я увічнене в назві славетного Уманського парку, створеного саме на її честь. Гарна, молода, легка в стосунках мачуха Софія теж привернула увагу Єжі. Часті від’їзди батька надавали гарні можливості їхньому зближенню. Зв’язок швидко став предметом обговорення найширших кіл. Про це знали всі, окрім самого графа Станіслава. Проте одного дня він застав коханців у обіймах. Удар був надзвичайно сильний. Його зрадили найближчі люди: син та нащадок і кохана жінка. Не хотів слухати жодних пояснень і вибачень і помер від апоплексичного удару, так і не пробачивши ні сину, ні дружині. Пішов від них ображений і невблаганний 15 березня 1805 року.
    З’ясувалось, що Софія вагітна. У цьому ж 1805 році вона народила сина, якого назвали Болеславом. Ситуація була скандальна. Охрестили його як сина Станіслава. Це сильно вплинуло на відносини між коханцями. Софія намагалась продовжити відносини між ними та Єжі ставав усе холоднішим і брутальним. Весь час проводив за картами. Бракувало грошей. Тому змушений був продати Могилівські землі. Однак гроші розійшлися дуже швидко. Невдовзі набрався новий борг у 30 мільйонів злотих. Тоді його рятує мачуха і коханка Софія. Вона сплачує усі його борги і у 1807 році викупає Немирів і Ковалівку. Так Софія Потоцька стає новою господинею Немирівських земель. Єжі, який продовжував і далі безпробудно пиячити, Софія умовляє виїхати за границю. У 1809 році Єжі був спроваджений до Швейцарії і оселився у Берні. Втративши від постійної пиятики зір і слух, він у 1810 році помирає у самотності.
    Авантюристка за своїм єством, Софія вправно господарює у своїх немалих маєтностях, хоча землі стало значно менше. У 1805 році, після смерті чоловіка, вона побудувала своїм коштом будинок для Немирівського дворянського училища і декілька будиночків для вчителів. Закупила книжки для учительської бібліотеки і прилади та наочність для фізичного кабінету. Почала будувати цегельний завод. Але у 1811 році чергова велика пожежа завдала великої шкоди Немирову. Будучи повністю дерев’яним, місто вигоріло дощенту. Із будівель часів Станіслава Потоцького залишився костьол Йосипа Обручника, так як той був відбудований із каменю у 1805 році, після ще однієї великої пожежі, під час якої первинний дерев’яний костьол був повністю знищений вогнем. Після відновлення життя у місті графиня клопоче перед царським урядом про відкриття гімназії і згодом, у 1815 році було відкрито чотирикласне Брацлавсько-Гайсинське повітове училище. У 1822 році Софія Потоцька померла, залишивши свої маєтності згідно свого заповіту найменшому синові Болеславу.

 

Історія Немирівщини.

3.Немирівський край у ХVІІІ - початку ХХ століття

3.4. Болеслав Потоцький

Болеслав Станіславович Потоцький (1805-1893) – то досить цікава постать тієї доби, меценат і просвітитель. Власне, його хисту теж має завдячувати Немирів славою, що й досі ширяє далеко за межами України. Він був особливо дорогим для матері, тому вона виховувала його вдома. Одержавши блискуче виховання та освіту, Болеслав 16-річним юнаком, згідно тодішніх звичаїв, був зарахований в Український Уланський полк. Вислуживши через два роки чин корнета, він був переведений до лейбгвардії в кінний Його Величності полк. Та, мабуть, військова кар’єра не дуже його приваблювала, бо у 1828 році він вийшов у відставку і, поступивши на службу у Департамент державних маєтностей, поселяється у Немирові. Від тоді настає нова «золота доба» в історії Немирівщини. З приєднанням Правобережної України до Російської імперії у подільському містечку Немирів постійно квартирував який-небудь російський полк на випадок виникнення бунту, як-ото повстання поляків у 1794 році, щоб зразу ж негайно його придушити.
    Серед офіцерів Немирівського полку служив поручик Микола Олександрович Крюков (1800-1854), декабрист, переконаний республіканець. У 1825 році тут же служив молодий офіцер, що походив із козацької старшини майбутній український письменник Олекса Петрович Стороженко (1805-1874). В цьому ж 36-му єгерському полку, розквартированому в Немирові, служив і Олексій Сергійович Некрасов - батько відомого російського поета Миколи Олексійовича Некрасова (1821-1878). Тут капітан Некрасов «едва грамотный» познайомився і одружився з юною Оленою Андріївною Закревською, молодшою за нього на цілих 20 років. За переказами, майбутній поет народився в дорозі біля Вороновицького млина, коли сім’я Некрасових поїхала до матері Олени Андріївни в село Юзвино (зараз село Некрасово, неподалік Вінниці). Оскільки народження сталося в дорозі, новонародженого назвали Миколою - на честь святого покровителя усіх подорожуючих чудотворця Миколая.
    В цей час у Немирівському полку служив Михайло Дубельт, начальник штабу полку. Жив тут разом із молодою і вродливою дружиною Наталею – молодшою дочкою Олександра Сергійовича Пушкіна. Після страхітливих пожеж у 1803 та 1811 роках Немирів все ще був занедбаним. Тому Б.Потоцький в першу чергу заходився розбудовувати містечко. Займаючи від 1835 року посаду помічника попечителя Київського учбового округу, він запросив окружного архітектора, професора Київського університету Франца Івановича Мєховича і за проектами останнього Немирів прикрасився до кінця 40-х років двоповерховим з колонами палацом, православною церквою і лютеранською кірхою, величезним будинком чоловічої гімназії, англійськими котеджами і швейцарськими шале, а в маєтку графа було збудовано оранжерею, манеж, стайні, каретник. Значні кошти давав на це граф, зокрема, на гімназію, яка була одним із його улюблених дітищ.
    1838 рік став відліком історії новоствореної Немирівської гімназії (першої на Поділлі), яка скоро стала відома майже на всі південно-західні губернії Росії. Спочатку вона була семикласна, а потім восьмикласна, де навчалось 500 гімназистів. Багато цікавих особистостей серед викладачів та учнів пов’язано з історією гімназії різних часів. Так, тут у 1845-1848 рр. чистописання і малювання викладав український художник Іван Максимович Сошенко – вірний друг великого Кобзаря. Довгий час (1848-1862рр.) в гімназії викладав польську мову друг Т.Г. Шевченка, польський письменник-революціонер Юліан Беліна-Кенджицький. Сам він навчався у цій же гімназії, так як народився в селі Ковалівка. У 1852-1855 роках в Немирівській гімназії вчителював також відомий український етнограф, фольклорист, письменник і педагог Матвій Терентійович Симонов (літературний псевдонім М.Номис). У 1855-1859 рр. географію у гімназії викладав Опанас Васильович Маркович, український фольклорист і етнограф, чоловік української письменниці Марко Вовчок. Викладачами також були Ілля Петрович Дорошенко, Петро Гаврилович Барщевський, Михайло Корнійович Чалий, один із перших біографів Т.Шевченка. Тривалий час викладачем-інспектором гімназії був Іван Іванович Нечипоренко, відомий освітній діяч, член Київської Старої громади. З учнів гімназії слід назвати письменника Андрія Осиповича Новодворського, драматичного актора Євгена Яковича Недєліна, поета-революціонера Григорія Григоровича Мачтета, українського письменника Миколу Трублаїні, засновника першого музею у Вінниці, історика, краєзнавця Густава Вальдемаровича Бріллінга.
    Немирівську гімназію часто відвідував попечитель Київського учбового округу (в інших роках) великий хірург М.І.Пирогов. Це саме йому немирівські гімназисти зобов’язані забороною покарання різками. Крім гімназії важливим осередком культури був у Немирові палац Болеслава Потоцького (1840). Окрасою прийомів у палаці були приїзди знаменитостей того часу. Так, наприкінці зими 1847 року тут давав концерти геніальний угорський композитор і піаніст Ференц Ліст. Болеслав Потоцький був одружений з Марією Олексіївною Салтиковою і мав дочку теж Марію. У 1856 році вона вийшла заміж за російського графа Григорія Сергійовича Строганова. Як посаг за дочку, Болеслав Потоцький віддає Немирівських замок, який у 1860 році переходить до Строганова.
    Після придушення польського повстання у 1863 році граф Б.Потоцький покинув Немиріві переїхав до Петербургу. Місто повністю належить графу Строганову. Скуштувавши влади та маючи цілковиту незалежність, той сильно піднімає орендну плату за землю. Це призводить до швидкого занепаду міста. Замовкає музика, призупиняються бали, розваги, припиняється будь-яке будівництво. Строганов зовсім перестав дбати за добробут міста, а всі свої зусилля направляв на розширення та зміцнення свого володіння. Навіть притулки для дітей-сиріт, відкриті Б.Потоцьким у Немирові, Ковалівці та інших селах і ті позакривав. Лише у 1872 році розбагатівши, Строганов збудував один з найбільших на Поділлі Ковалівський цукрозавод, який діє й нині та великий винокурний завод у Немирові (нині спиртзавод).

3.5. Остання власниця Немирівських земель

    У 1857 році у Марії і Григорія Строганових народилась дочка – також Марія. Наприкінці 1870-х років вона взяла шлюб з князем Олексієм Григоровичем Щербатовим (1849-1912), взявши прізвище чоловіка і титул княгині. Григорій Строганов надає їй у посаг Немирівських маєток Але князь Олексій Щербатов – громадський діяч, егоїст, не цікавиться маєтком, господарством, а тільки особистими уподобаннями, не оформив у свою власність Немирівські землі. Внаслідок цього їхньою власницею стає княгиня Марія Григорівна Щербатова (1857-1920), якій і судилось стати останньою немирівською поміщицею.
Тому молода княгиня господарює в Немирівському маєтку сама і розбудовує місто. Вона будує тут з цегли Троїцьку церкву та єпархіальне жіноче училище (1881). Згорівший в грудні 1880 року римо-католицький костьол святого Юзефа Обручника був швидко відновлений. У 1885 році немирівський палац Б.Потоцького, старий, місцями трохи трухлявий, пішов на злам. Замість старого дідового палацу Марія забажала побудувати новий палац, копію того палацу, якого вона запримітила десь в Англії. Для того, щоб тримати під контролем будівництво свого палацу Щербатова у 1887 році переїхала до Немирова назавжди.
    Згідно місцевої легенди, нібито ще на початку будівництва палацу якась ворожка напророчила забобонній володарці наглу смерть по закінченні спорудження палацу. Так чи інакше, але роботи по оздобленню південного фасаду вже майже цілком готового будинку тривали десятиріччя, і остаточне завершення їх прийшлося вже на повоєнний час. Почавши розбудовувати маєток у Немирові, княгиня М.Щербатова запросила чеського архітектора з Праги Іржі Стібрала. Саме І.Стібралу Немирів зобов’язаний своїми кращими архітектурними пам’ятками. Серед них: критий ринок, освітлюваний електричними дуговими ліхтарями з підвальним приміщенням-льодовнею; лазня, зведена у формах пізнього барокко; обидва немирівські млини, названі за відповідними напрямками шляхів Вороновицьким та Брацлавським, у формах псевдоготики – зі стрільчастими вікнами та ступінчастими фронтонами, під червоною черепицею; парова електростанція, що живила струмом палац, винокурний завод, гімназію, критий ринок тощо за схемою, складеною Т.Фогтом у 1901 році. Розвиток економіки Немирова та ріст його населення вимагали і сучасного транспорту, передусім – залізничного. Тому в 1893 році почалось будівництво вузькоколійної залізниці Вінниця – Немирів – Гайворон.
    В буремні роки революції на початку ХХ ст. М.Щербатова політикою не переймалась. Вона продовжувала господарювати у своєму маєтку і розбудовувати містечко. Так родина Щербатових, як перед тим Б.Потоцький, генерувала активне життя Немирова, і в центрі уваги тепер уже були княгиня Марія Григорівна та її діти: син Володимир (Діма) та дочка Олександра (Сандра). Крім того М.Щербатова займалась благоустроєм і сільських поселень. Вона мріяла створити сучасне село з добрим, зручним плануванням вулиць, з перспективою розвитку. Продумані були усі вигоди та потреби жителів цього села, виготовлений проект на будинок для однієї сім’ї та клуню, навіть розроблені ескізи надвірних будівель, воріт. І ось цей проект на будівництво селища Щербатово у районі залізничної станції готовий…
    Княгиня не боялась подій, що прийшли. Вона завжди була справедлива у ставленні до підлеглих і розраховувала на їхню лояльність. Та й загрози явної поки що не було. Та невдовзі із Києва та Петербургу доходять хвилюючі чутки. По селах теж неспокійно, але Щербатова вирішила залишитись у маєтку. У березні 1918 року в місто ввійшли кайзерівські вояки, а незабаром – польські легіонери. В грудні 1918 року в Немирів увійшли війська УНР. В січні 1919 року посилився наступ збройних формувань Радянської Росії на Україну. Немирівських ревком мав розпорядження від самого голови Раднаркому України Х.Г.Раковського про недоторканність родини Щербатових та їхніх палацу і парку.
    Влітку 1919 року над більшовиками нависла нова небезпека. З півдня на Україну почали наступ білогвардійські війська генерала Денікіна. Наприкінці липня 1919 року в Немирівувійшли загони січових стрільців Української Галицької Армії (УГА). В кінці літа 1919 року армія Денікіна окупувала Немирів і майже всю Україну. В жовтні 1919 року Червона Армія перейшла в загальний контрнаступ проти денікінців та армії УНР. І вже у середині січня 1920 року був захоплений Немирів. З вигнанням денікінців в Немирів увійшов червоноармійський підрозділ. В лави цього підрозділу вступив один такий Андрій Лісовий, селянин із села Хвастівки. Цей нероба і п’яниця давно був відомий своїми здирства ми та конфліктами з княгинею М.Щербатовою. Згодом А.Лісовий поселився разом з червоноармійцями в палаці. Відчувши недобре, палац залишили Столипіни, свати Щербатових. Князь Володимир подався шукати притулку у сусідніх Мухівцях – у свого молочного брата Сердюка, де той був лісником. У руках був вузлик, у який поспіхом згорнув деяку одежу. Через той вузлик поплатився життям – лісник думав, що там було золото…
    Вночі 20 січня 1920 року А.Лісовий після чергової пиятики, підмовивши ще трьох червоноармійців, вивів з палацу княгиню, її дочку Сандру та стареньку родичку Можайських з Вороновиці Марію Левкович і розстріляв у парку, неподалік палацу. Справдились пророчі слова ворожки – нагла смерть й дійсно не обминула княгиню… Розшукавши Столипіних, вони смертельно поранили старшу дочку Володимира - Ольгу. В живих зі всієї родини Щербатових чудом залишилась молодша дочка Володимира –Марія (Марюта), яку сховали сусіди у недобудованому будинку. Звістка про загибель Щербатових сколихнула весь Немирів і околиці. Ховали убієнних у Миколаївському жіночому монастирі з належною шаною й жалобою. Вбивць розстріляли за вироком військового трибуналу. Закінчувались роки творення, наступало небуття...

 

Історія Немирівщини.

  1. Новітня історія Немирівщини

4.1. Радянський період

    18 червня 1920 року на Немирівщині остаточно була встановлена радянська влада, яка у своєму першому наказі оголосила «безгосподарське майно» - палац і парк княгині Щербатової, власністю народу. Того ж дня був створений новий більш лояльний до радянської влади більшовицький ревком, який очолив комуніст Парамонов. Зразу ж постало питання про збереження палацу княгині М.Щербатової та культурних цінностей, які ще залишились в палаці. Велику роботу в цьому напрямку провів Густав Бриллінг - немирівчанин, випускник Немирівської гімназії, юрист, колекціонер старовини та мистецтва, засновник краєзнавчого музею у Вінниці. Спочатку, у 1921 році, у західній частині палацу розташувалось агрономічне училище та музей; решту палацу було віддано під народний театр. Пізніше, у 1925 році у палаці був відкритий перший санаторій, який згодом був перетворений у будинок відпочинку «Авангард».
    Після трагічної смерті родини Щербатових – трагедії на Немирівщині не закінчились. 23 січня 1921 року в селі Марківка Гайсинського повіту (тепер Теплицького району) в домі батька-священика, від руки агента ЧК загинув відомий український композитор Микола Дмитрович Леонтович. Це вбивство стало початком репресій більшовиків проти інтелігенції Вінниччини. Взагалі у 1921-1922 рр. на Вінниччині було вбито 10 тисяч військових, політичних та культурних діячів. Разом із винищенням цвіту українського народу на Вінниччині більшовики почали тотальний наступ на духовні цінності українського народу. Закривались церкви, духовенство піддавалось репресіям. В Немирові закрили церкви при гімназії, при палаці. Перестав діяти відомий не тільки в Україні, а й за її межами дзвоновий завод, лютеранська кірха була перетворена в пожежну частину (остання знаходиться там і донині), а на території Миколаївського жіночого монастиря була розташована військова частина.
    7 березня 1923 року був утворений Немирівських район, який увійшов до складу Вінницького округу. Немирів став називатись селищем міського типу. Мешкало в ньому всього 6030 чоловік. З 1924 року в Немирівському районі починається колективізація, створюються товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи), які об’єднали лише 59 селянських господарств. Колективізація на Немирівщині, як і по всій Україні йшла вкрай незадовільно. Восени 1928 року в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування. З переходом до політики суцільної колективізації в 1929 році селян почали насильно заганяти до колгоспів. Але і цей метод не приніс задовільних результатів. Тоді в дію було запущено останній вагомий аргумент – голодомор. Тільки за рахунок голодомору та терору більшовикам врешті-решт вдалось загнати в колгоспи вцілілих від смерті селян. 
    Поряд з цими жорстокими методами ведення своєї політичної лінії життя, радянська влада робила й деякі поступки в житті українського люду. Так, у вересні 1931 року в приміщенні колишньої Немирівської гімназії було відкрито педагогічний технікум, а 16 серпня цього ж року вийшов перший номер районної газети «Соціалістичні лани». В 30-х роках поступово розвивалась промисловість району. Працювали цукровий, спиртовий заводи, споруджено було районний промкомбінат, маслосироварний завод та завод фруктових вод. Було відбудовано стару лікарню та побудовано нові амбулаторію і аптеку. Як-не-як, а життя немирівчан з кожним роком все таки покращувалось. Та подальшому розвитку Немирівщини перешкодив напад фашистської Німеччини.

4.2. Фашистське поневолення

    22 липня 1941 року німці захопили Немирів. Перед цим, правда, вони люто бомбили залізничну станцію, зруйнували колію, вокзал, сховища «Заготзерна», багато житлових будинків. Криваві драми на Немирівщині розігрались восени 1941 року, коли у вересні було розстріляно 3460 чоловік єврейського населення, а 7 листопада на честь 24-ї річниці жовтневого перевороту – ще 2680 чоловік. Взагалі фашистські кати за період окупації розстріляли в Немирові 7785 громадян міста на сіл району.
    В серпні-вересні 1941 року по військовому зразку з суворою конспірацією створюється Немирівське підпілля, якому було присвоєно назву: «14-й партизанський загін імені Леніна». Головою військової ради загону був призначений А.Буко (Новиков); секретарем комітету ВКП(б) став В.Шахов (Діва), представник обласного комітету КП(б)У; начальником штабу загону – Л.Ведибіда; технічним секретарем – А.Бриллінг. До 24 серпня 1942 року штабом загону було створено 10 підпільних груп, які діяли на території району. Підпільниками проводилась диверсійна, терористична та агітаційна робота, збиралися розвіддані при проведенні розвідувальної операції «Ставка Гітлера». У липні 1942 року був створений обласний підпільний комітет, до складу якого від Немирівського загону увійшов А.Буко. Було підготовлено 200 озброєних підпільників для виходу у ліс. Ось і отримано наказ з Центру: до 15 жовтня всім підпільникам вийти в ліс в указане місце. Та цій події не судилось відбутись…
    Один із членів підпільного партизанського загону, командир одного з відділень Н.Яхненко, боячись за своє життя, видав своїх побратимів. Керівництво і багато інших учасників підпілля було заарештовано. Вранці 11 січня 1943 року на центральній площі Немирова було страчено через повішання О.Євдокименка (з 24 серпня 1942 року комісар загону), М.Улановського, Л.Ведибіду та А.Бриллінг. 13 січня 1943 року Вінницьким гестапо були розстріляні ще 12 немирівських підпільників, в тому числі і А.Буко, а восьмеро було відправлено в табори смерті. Визволення Немирівщини від фашистських загарбників відбувалось двічі. 10 січня 1944 року радянські війська вигнали німців, але не втримали позицій і ті, 14 січня контрнаступом знову захопили місто, а до 17 січня захопили майже весь район. І лише 15 березня того ж 1944 року червоні бійці остаточно визволили Немирів. Із визволенням Брацлава та окружних сіл 17 березня 1944 року був повністю звільнений від загарбників і Немирівських район.

 

Історія Немирівщини.

  1. Новітня історія Немирівщини

4.3. Відбудова народного господарства

    Після визволення Немирівського району від фашистів відразу почалась відбудова зруйнованого господарства. Так, вже на початку квітня 1944 року відновили роботу майстерні по ремонту сільськогосподарського інвентаря, медичні заклади, районні установи, відкрилися школи. Наприкінці 1944 року в районі запрацювали й промислові підприємства. Методом народної побудови було споруджено високовольтну лінію електропередачі Сокілець – Немирів, яка була введена в дію в 1948 році. В цьому ж році розпочато будівництво Олексіївської ГЕС, а уже наступного року від неї були електрифіковані села Олексіївна, Гвоздів, Воробіївка, Рогізна, Стрільчинці та Ново-Миколаївка.
    Першу післявоєнну п’ятирічку було виконано в районі за 4-ри роки. Велике значення у відбудові зруйнованого господарства мало й те, що у 1946 році у Немирові було відкрито будівельний технікум. У 1960-х роках було здійснено реконструкцію цукрового, спиртового та маслосироварного заводів. В 1961 році розпочалась газифікація Немирова. В1966-1969 рр. здійснено реконструкцію залізничної станції Немирів, побудований новий вокзал, а вузьку колію перешито на нову. Споруджено нову автобусну станцію. До 70-х років в Немирові побудовано понад 10 нових магазинів, у тому числі двоповерховий універмаг, ряд підприємств громадського харчування. З 1967 року працює комбінат побутового обслуговування «Світанок». Побудовано декілька тисяч житлових будинків.
    Значно зміцніла економічна база Немирівщини. Було побудовано Брацлавський дослідний завод (відомий далеко за межами України), а в Немирові споруджено чудовий Будинок культури, велику швейну фабрику «Веселка» і нові заводи: залізобетонний, комбікормовий (станція Кароліна), асфальтний, цегельний, продтоварів тощо. Проте, незважаючи на всі ці досягнення, в кінці 70-х років в Радянському Союзі почалася криза соціальної системи господарства. Темпи зростання виробництва продукції сповільнились, а в роки «горбачовської перебудови» - взагалі майже зупинились. Зросла корупція, злочинність. З початку 1991 року почалась гіперінфляція – різке зростання цін на всі товари і послуги. Вихід із цієї ситуації був один-єдиний: у переході до нових форм господарювання та повній зміні державного устрою. Подолання кризових явищ в усьому українська еліта та народ бачили в створенні незалежної Української Держави. Тому немирівчани, як і увесь український народ віддали свої голоси за незалежну Україну в святій надії, що наша земля, наша промисловість та наш розум працюватимуть на наш добробут, культуру та духовність.

4.4. Немирівщина в роки незалежності України (1991-2009 рр.)

    Усі сподівання, на які очікували немирівчани після здобуття незалежності, однак, виявились марними. За словами першого президента незалежної України ми знову «маємо те, що маємо». Наступили чорні дні, як в добу «Руїни». Сільське господарство розвалилось, промисловість зупинилась, а самі жителі опинились біля «розбитого корита» з «кравчучкою» в руках. Більшість дослідників всі ці негаразди пояснюють ринком та демократією. Однак причиною цього є безгосподарність, безкультурність та бездуховність національної еліти, в будь-яких її інституціях. Незважаючи на цю нову добу «Руйнації» немирівчанам вдалося вижити і зробити крок вперед. Щоб там не було і щоб там хто не говорив, але велику роль у відродженні Немирівщини відіграв голова Немирівської районної адміністрації Михайло Савович Матієнко – один з небагатьох серед когорти голів РДА, хто пропрацював на цій посаді майже тринадцять років з часу проголошення незалежності України. Життя вимагало нової стратегії та тактики розвитку міста та району в цілому. Такою стратегією стала задача створення та розвитку переробних підприємств. Вся ставка робилась на Немирівський спиртзавод, а саме на створення лікеро-горілчаного виробництва. Таким чином була народжена всесвітньовідома лікеро-горілчана компанія «Nemiroff», президентом якої став досвідчений фахівець Яков Грибов.
    Для розкрутки свого бренда компанія «Nemiroff» з 1998 року проводить активну рекламну компанію. І уже у 2003 році стала алкогольним трендом № 1 у світі за динамікою розвитку та № 6 – за обсягами продажу. 17 квітня 2004 року в Немирові відбулась урочиста церемонія відкриття нового заводу компанії «Nemiroff». Запуск нового заводу – це новий етап у розвитку компанії, міста та району в цілому. Адже увесь акцизний збір від продажу продукції компанії іде у місцевий бюджет. У 1999 році у Немирові завдяки інвестору з’явилась компанія «Аквапласт», спільне українсько-чеське підприємство, яке виробляло ПЕТ-форми для видування пластикових форм, і організовувало аналогічне виробництво у місті. Та, не витримавши конкуренції, компанія, на превеликий жаль, на початку 2005 року згорнула виробництво в Немирові. Як-не-як, а тут працювало 120 чоловік, виготовлялась потрібна продукція, сплачувались в місцевий бюджет податки.
    На повну потужність запрацював Немирівських цегельний завод, відродилась будівельна промисловість району, яка в 90-х роках майже була зникла. Знову відновлено виробництво твердих сирів на Немирівському маслозаводі. Підприємство постійно дбає про якість своєї продукції. Успішно в Немирові розвивається санаторій «Авангард», який сьогодні очолює головний лікар О.О.Галаченко. Зараз тут лікуються люди не тільки з України, а й з Росії і навіть з Німеччини. Крім того у місті діє дві загальноосвітні школи, а на базі школи № 1 відновила роботу з 2004 року Немирівське гімназія. До послуг населення центральна районна бібліотека. Молодь здобуває освіту в будівельному технікумі та ПТУ № 10, яке згідно наказу Міносвіти з 2004 року реорганізовано в Немирівських професійний ліцей. Працює школа-інтернат І-ІІ ступенів для дітей-сиріт та дітей, батьки яких позбавлені батьківства. В районному будинку культури діє шість художніх колективів, які удостоєні високого звання «Самодіяльний народний колектив». Працює музична школа. В Немирові є 5 релігійних громад, 4 культових споруди, найбільші з яких – православний Свято-Троїцький храм та римо-католицький костьол Святого Йосипа Обручника.
    В Немирові та районі є 51 районний осередок політичних партій. В березні 2005 року сталась важлива подія в культурному житті міста і району. Нарешті після десятирічного перериву в Немирів повернулось друкування районної газети «Прибузькі новини» у створеному при редакції газети комп’ютерно-видавничому відділі. З червня 2008 року видається «Вісник Немирівської міської ради», який у червні нинішнього року буде святкувати свій перший ювілей. Час, який непідвладний нічому і нікому, окрім свого Творця, пливе безупинно, немов вода рікою. Разом з його плинність зникає старе, а натомість з’являється нове. Ось і зараз немирівчани, як і всі українці, в очікуванні нових часів. Що дадуть вони, який «кошик» принесуть простому люду? Час покаже. Хоча немирівчани, як і завше, вірять, що здоровий глузд та справедливість переможуть і що настане новий «Золотий Вік» в розвитку Немирівщини, яка відродиться і її будуть знати не тільки по «Nemiroff», але й по тих іменах, яких породить духовно відроджена Немирівська земля.