1. Історія Немирівщини з найдавніших часів
1.1. Від витоків
Завдяки археологічним дослідженням встановлено, що найдавніші сліди існування людини на
Немирівщині належать до періоду пізнього палеоліту (стародавнього кам’яного віку). Біля сіл Мар’янівки та Семенок, що на Побужжі, було знайдено дві стоянки людей, вік яких датований 14 тис. до н.е. Поселення цих людей були невеликими і складались десь із 5-8 жител типу куреня, які мали круглі та овальні форми з напівсферичною об’ємністю. Біля жител знаходились спеціальні ями-сховища для провізії та місця для обробітку кісток, бивнів, кременю тощо, що разом становили єдиний так званий «господарчо-побутовий комплекс».Тут же знайдено примітивні, грубо зроблені кам’яні (в основному з кременю) знаряддя праці. Це загострені простим оббиванням ручні рубила та грубі відщепи з гострими краями. Уже в цей час зароджуються присвоювальні форми господарської діяльності людей – збиральництво та полювання.
В кожному такому поселенні проживало десь від 25 до 50 чоловік, середній вік яких сягав 20-25 років. Люди жили, скоріше всього, парними сім’ями. Селились вони тими ж таки сім’ями вільно, де хто хотів, але, правда, неподалік одна від одної. Селились здебільшого поблизу річок. Згодом, набагато пізніше, в період неоліту (нового кам’яного віку), який займав 7-4 тис. до н.е. поселення тодішніх людей займають все більші території. З кінця VІІ – початку ІV тис. до н. е. у межиріччі Південного Бугу і Дністра формується так звана буго-дністровська культура. Вченими виокремлено три періоди розвитку цієї культури: ранній, середній і пізній. На Немирівщині було виявлено 7 стоянок періоду неоліту (буго-дністровської культури). Вони знаходились на місцях сучасних сіл Воробіївка, Гвоздів, Глинське, Глинянець, Райгород, Самчинці та Шолудьки. Найдавніше із них Райгородське поселення, яке датується VІІ тис. до н.е. Його вперше дослідив доцент Вінницького ДПІ П.І.Хавлюк у 1956 році.
В цей час удосконалюються знаряддя для полювання – було винайдено лук та стріли, а також спис. Тоді ж почали виготовляти глиняний посуд, правда, без гончарного кругу (його на той час ще не було). Йшов процес приручення тварин. Зароджувалися нові важливі галузі діяльності людини – первісне хліборобство і скотарство. Тодішні люди починають вирощувати пшеницю, ячмінь, просо, овес та жито. З’являються нові більш удосконаленні типи знарядь праці: сокири, великі кам’яні ножі. Виникають нові способи обробки каменю – шліфування, свердління та розпилення. Надто важливе значення мало виготовлення та розповсюдження знарядь для обробки дерева – сокир, тесел, доліт. В цю епоху люди жили так само поселеннями, але значно більшими. Будівлі будували наземні, але уже здебільшого прямокутних форм. Стіни плели з лози і обмастювали зверху глиною. Середній вік людей складав уже 30-32 роки. Ріст їхній був не більше 170 см, середня вага 70-75 кг. Вони мали світлу пігментацію шкіри та русяві коси. У них, на відміну від інших людей, котрі заселяли дальші території, виробився свій обряд захоронення. Покійників хоронили у витягнутому положенні, на спині. В цей час виникають колективні могильники.
В цей період спостерігається заключення шлюбів між родами, що приводить до породичання, а в подальшому до об’єднання двох, а то і більше родів між собою. Таким чином, десь з 4 тис. до н.е. періоду пізнього неоліту – початку енеоліту, починають формуватись доволі великі соціальні об’єднання – племена, разом з зародженням яких іде поєднання традицій, звичок та порядків кожного роду між собою. Вперше зароджується таке нове поняття як культура. Кожне плем’я набуває своєї, притаманної лише йому культури, за допомогою якої вони і починають різнитись між собою.
За твердженням тих же дослідників: археологів, істориків тощо найбільшим проявом тодішніх племен явилась кераміка, тобто виготовлення глиняного посуду з використанням нових технологій, форм та, щонайголовніше, орнаменту (розпису). За словами вчених, саме ось ці особливості кераміки мали для розуміння етнічного складу тодішнього населення те ж саме значення, що й і, скажімо, хоча б та сама національна одежа для пізніших за часом народів.
Та найвищим досягненням тодішніх людей є винайдення міді та застосування її ними в своєму побуті. Тому подальші 4-3 тис. до н.е. й прозвані періодом мідного віку. Через стрімкий розвиток землеробства та хліборобства в цей же час цей період дістав ще й іншу назву – період трипільської культури ( за назвою сучасного села Трипілля, що на Київщині, де вперше були виявлені сліди цієї культури). Як свідчать археологічні дослідження, в 3 – на початку 2 тис. до н.е. трипільці займали уже територію майже всієї сучасної Правобережної України, в тому числі і Немирівщину. За це, зокрема, свідчить Є.Ю.Сіцинський в своїх «Нарисах з історії Поділля» (Вінниця, 1927 р., стор 34-57, карта). Так на території останньої виявлено понад 40 стоянок цієї культури. Досліджені з них були в тих місцях, де зараз знаходяться такі села, як: Байраківка (2), Будки, Боблів, Бондурівка, Вишківці, Вовчок (2), Глинське, Головеньки, Гунька, Дубовець, Зяньківці, Йосипенки, Кароліна, Ковалівка, Коржівка (2), Мар’янівка (Заньковецька), Межигірка, Мельниківці, Монастирок, Мухівці, Немирів, Ометинці, Потоки, Перепеличе, Райгород (2), Рубань, Самчинці, Семенки, Скрицьке, Слобідка, Ситківці, Супрунівка, Червоне, Чуків (3), Шолудьки, Юрківці та Яструбиха (див. карту трипільських поселень на Поділлі за І.І.Зайцем - Немирівський район за номерами 278-313).
Ефективність праці трипільців значно зросла після того, як вони навчились виробляти бронзу, застосування в господарстві якої відкрило новий період в історії людства - бронзовий вік, який тягнувся з кінця 3 до початку 2 тис. до н.е. На початку 2 тис. до н.е. у трипільців ще сильніше укріплюється племенна спільність. Тепер усі справи вирішувались стосовно усього племені, а не окремими сім’ями чи родами, як це було раніше, коли все залежало лише від одного старійшини. Тепер же, коли справа стосувалась усього племені, то всі старійшини родів збирались на раду, щось на зразок слов’янського «віче» ІХ-ХІІІ ст. і будь-яке рішення приймалось колегіально за згодою усіх старійшин. На цей час серед трипільців був дуже сильно виражений колективізм, одноосібного управління тим чи іншим племенем не спостерігалось, воно відсутнє зовсім. В цей час трипільці сильно розмножуються і заселяють все нові і нові землі. Більш осілі із них перестали жити по куренях, а стали будувати хати, більш міцні та довготриваліші будівлі. В цей час значно зростає продуктивність праці. Впровадження інтенсивних форм в землеробстві та хліборобстві (лютичний обробіток ґрунту, використання тяглової сили під час оранки, застосування переложної системи тощо) призводить до появи надлишків продуктів господарства, які стають власністю окремих більш сильних сімей, родів. Таким чином зароджується приватна власність, яка в свою чергу породжує майнову нерівність серед трипільців. Починає виділятись племінна верхівка. З’являються люди бідні і багаті. Багатства, що накопичувались визивали бажання ними заволодіти. Починаються грабежі, які часто переростають у війни між родами, а то й цілими племенами. Це якраз і явилось однією із причин появи у ранньому періоді бронзового віку укріплених поселень.
Одне із таких укріплень цього періоду з’являється і на Немирівщині. Це так зване Немирівське городище або Великі Вали. Це саме тут, у Валах, ще десь із середини V ст. н.е. і аж до монгольського завоювання у 1260 році знаходилось місто Мирів, в якому жили найбільш ближчі до нас наші предки – угличі. І це саме вони, угличі, дали були тому селищу ймення Мирів, про яке також, мабуть, згадував у своїх записках Баварський географ ІХ ст., коли писав про те, що лише тільки угличі на своїй Углицькій землі мали 318 міст. Але ж чому саме Мирів, звідки саме взялась ось ця назва містечка у Валах? Навколо валів городища містились будівлі бідніших, проте вільних людей, яких багатші люди називали „вервою” або ж іще „миром”, тобто «людом». Ось саме від того „миру” і з’явилась назва міста
Мирів та назва річечки Мирка, котра протікала через те місто, мирно несучи свої води до Бугу. У 1260 році, під час монголо-татарського нашестя на наші землі, містечко Мирів було повністю спалене завойовниками. За це все більш докладніше можна дізнатись, прочитавши оповідання М.Ф.Денисенка « І скликали віче у Мирові» ( «Колгоспні вісті», квітень-травень 1989 рік).
Але щонайбільших успіхів трипільські племена досягають в так званий «залізний вік», котрий зародився на теренах України десь в 1500-1400 роках до н.е. Кінцевим утвердженням заліза по всіх усюдах є ІХ-VІІІ ст. до н.е. В цей період із заліза почали виготовляти всі основні знаряддя праці, предмети вжитку та зброю. На Немирівщині біля села Селевінці під час археологічних розкопок в 1946 році Ленінградською археологічною експедицією під керівництвом Артемонова М.І. було знайдено рештки металургійного виробництва, піч-кам’янку цього періоду. Дослідження підтвердили і ще одну немаловажну річ, а саме те, що для виплавки заліза використовувалась місцева руда, зокрема, болотна. Це дає підставу говорити за те, що наші предки не завозили заліза, а видобували його самі. З відкриттям та розповсюдженням заліза почалась нова ера в історії трипільських племен. Відбувалась докорінна ломка старих основ економіки, культури і побуту, завершувався процес розкладу первіснообщинного ладу і проходив перехід до ранньокласового суспільства.
Одначе, повного розквіту трипільці так і не досягли в результаті вторгнення в їхні землі кочових племен кіммерійців, яке за свідченням грецького поета Гомера відбулося в кінці 2 тис. до н.е. Хоча, правда, більшість вчених схильні до того, що трипільська культура призупинила своє існування це на початку 2-го тис. до н.е. через певні соціально-економічні негаразди. Хронологічно культура кіммерійців датується 1500 до 700 року до н.е. Про перебування кіммерійців на теренах України, особливо в Північному Причорномор’ї також свідчать Геродот (середина V в. до н.е.) та великий географ Страбон (поч. І в. н.е.). Як не дивно, але типових слідів перебування кіммерійців на теренах Немирівщини не виявлено. В усякому разі таких свідчень немає ніде.
Десь в межах VІІ ст. до н.е. через Кавказ вздовж Каспійського узбережжя на територію нинішньої України вторгся ще один кочовий народ – скіфи. Греки ж їх називали скитами (ймовірно, що цю назву вони отримали від слова «скитатись», що власне й відповідало їхньому кочовому способу життя). І це є мабуть найбільш точнішою назвою цього народу. На відміну від кіммерійців, це був більш войовничіший, нещадний, ба, навіть, жорстокий народ. Але, не дивлячись на залежність від скіфів, корінні землеробські племена не втратили свого самоуправління і зберігали самостійність у внутрішньому господарському житті. Вони мали своїх старійшин, знать, жили по своїх законах. Через це прагнення максимально убезпечити себе і зберегти певну незалежність, трипільці вимушені були переховуватись в недоступних місцях, постійно створювати укріплені поселення та підтримувати їх в належному стані. Як свідчать ті ж самі археологічні дослідження, скіфи війною вибивали трипільців з їхніх осілих місць, займали їх і самі в подальшому проживали там. Свідченням цьому є те ж саме Немирівське городище, в якому, за словами Артемонова М.І. « було селище скіфського часу» (Археологічні пам’ятки УРСР. Т.І с.257).
Зі смертю царя Атея (339 р. до н.е.) могутність Скіфії підупадає і її володіння на півночі та сході під натиском нових завойовників – сарматів значно скорочується. Центр скіфів переноситься в Крим, який дістає назву Малої Скіфії. Ранні античні автори називають сарматів «савроматами» ( від іранського слова «саоромант», що означає – «опоясаний мечем»). Таким чином, назва Скіфії сама по собі відпадає і з’являється нова назва Сарматія. За це свідчать грецькі письменники Діодор Сіцілійський ( І в. до н.е.) та Лук’ян Самосатський ( ІІ в. н.е.). Сарматія, як і попередня Скіфія, за свідченням тих же античних джерел, є збірною назвою для різних племен, які, як стверджують Пліній і Мела, «складали одне плем’я, але розділене на декілька народів з різними назвами». До цих народів належали: аорси, сіраки, яриги, роксолани, алани тощо. Майже протягом 400 років, з кінця ІІІ ст. до н.е. і до початку ІІ ст. н.е., панували сармати в українських степах, в тому числі і на території сучасної Немирівщини.
Натомість з Прибалтики в кінці ІІІ ст. н.е. на терени українських земель вторгаються нові завойовники - готи (германські племена) і, відтиснувши сарматів на південь. Їхня східна гілка «остроготи» або «остготи» творять над Дніпром свою сильну Готську державу з Данпарштадом (тобто «місто над Дніпром»), як столицею. Вони уже в ІV ст. прийняли християнство. На теренах України були 200 років. Від них ми запозичили плоскі могили, які є й понині і, ймовірно, що, в деякій мірі, і християнство. Вслід за ними в кінці ІV ст. н.е. із глибини Азії прийшли гуни, кочові племена тюрського походження. Після смерті правителя Аттіли в 453 році Гунська держава занепала.
Головна
